ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО
(1814–1861)
Основні віхи життя та творчості:
З 1829р. жив у Вільні (будучи кріпаком пана В.Енгельгардта).
З 1831р. жив у Петербурзі.
1832р. пан В.Енгельгардт віддав у науку до В.Ширяєва.
22 квітня 1838р. Шевченка викуплено із кріпацтва за сприяння К.Брюллова, І.Сошенка, О.Венеціанова, Є.Гребінки, В.Жуковського.
1838р. зарахований до Петербурзької академії мистецтв, де став учнем К.Брюллова.
1840р. в Петербурзі вийшла його збірка поезій „Кобзар”, яка вміщувала 8 творів і починалася з „Думи мої…”
1843р. – перша поїздка в Україну.
Лютий 1844р. – повернувся до Петербурга.
1845р. закінчив Академію мистецтв і знову повернувся в Україну.
5 квітня 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському братстві був заарештований та засланий солдатом до Орської фортеці на Кос-Аралі із забороною писати й малювати.
1857р. – повернення із заслання до Петербурга.
1860 рік – вихід нового „Кобзаря” та присвоєння звання академіка.
1861р. видав підручник „Букварь южнорусскій”.
10 березня 1861 помер у Петербурзі, а згодом прах Шевченка перевезено до Канева.
Періодизація творчості Т.Г.Шевченка:
І період – 1837–1843 – рання творчість
ІІ період – 1843–1847 – період „трьох літ”
ІІІ період – 1847–1857 – період арешту та заслання
ІV період – 1857–1861 – останні роки життя
Спадщина:
– драма „Назар Стодоля”;
– 2 уривки з інших п’єс;
– 9 повістей;
– щоденник і автобіографія;
– записки історично-археологічного характеру („Археологічні нотатки”);
– 4 статті;
– понад 250 листів;
– понад 835 творів живопису та графіки;
– дані про 270 втрачені і досі не знайдені мистецькі твори;
– „Буквар”
Т.Г.Шевченка вважають основоположником нової української літератури та мови. Оскільки його твори орієнтувалися на український народ, щоб згуртувати його навколо важливих суспільних ідеалів: антикріпосництва, демократичного ладу, підвищити національну свідомость.
Про Шевченка І.Франко сказав так: „Він був сином мужика і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим”.
„КАТЕРИНА”
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: соціально-побутова реалістична поема з елементами романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер-дворянин.
Тема: розповідь про трагічну долю матері-покритки й дитини-безбатченка в експлуататорському суспільстві; показ розбещеності москаля Івана.
Ідея: висловлення глибокого співчуття до жінок-покриток, засудження жорстокості, підступності панів.
Герої: Катерина, її батьки, син Івась, москаль Іван, лісничі, кобзар.
Композиційна побудова.
1. Вступ – звертання ліричного героя до дівчат-селянок:
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
2. Зав’язка – історія кохання Катерини та москаля Івана:
Ні батька, ні неньки,
Покохала москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
3. Розвиток дії – народження позашлюбної дитини-байстряти, вигнання Катерини батьками з дому, складний шлях Катерини в Московщину в пошуках коханого, поневіряння з дитиною на чужині:
Дала сльозам волю.
Утомилась завірюха,
Де-де позіхає;
Ще б плакала Катерина,
Та сліз більш немає.
4. Кульмінація – випадкова зустріч Катерини з офіцером, який відштовхує її з дитиною:
Возьмите прочь, безумную!”
5. Розв’язка (потрійна) – Катерина закінчує життя самогубством:
Геть загуркотіло.
Івась жебракує разом із сліпим кобзарем:
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонці куняє…
Івась зустрічається з „батьком”, але той відвертається:
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята…
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Проблематика:
– недотримання моральних законів тогочасного суспільства;
– честі, відповідальності за свої вчинки;
– любові та страждання;
– батьків і дітей;
– краху ілюзій.
Про твір: автор уводить у твір ліричні відступи, які виявляють оцінки автора, його особисте ставлення до зображуваних подій і вчинків:
– пересторога всім дівчатам (вступ до поеми)
– щире вболівання за долю героїні:
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
– висновок-узагальнення про сучасний поетові світ:
Роблять людям люде!
Того в’яжуть,
Того ріжуть,
Той сам себе губить…
– туга за справжнім щастям та таланом:
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
– гнівний осуд гіркої сирітської долі:
Має добре слово в світі сирота,
Його б’ють і лають, закують в неволю,
Та ніхто про матір на сміх не спита.
Не менш важливими є у творі й пейзажні описи, які підкреслюють певний психологічний стан героїні. Наприклад, Катерина покидає село надвечір, коли заходить сонце і стає темно, що посилює відчуття безпросвітного майбутнього нещасної жінки.
КАТЕРИНА
(хрестоматія)
Поема
(Скорочено)
Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года
І
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ Божий,
Мусить погибати.
Серце в’яне співаючи,
Коли знає, за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть – ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люде,
Згнущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собі тії люде,
Що хотять, говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вісті недобрії –
В поход затрубили.
Пішов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як співати,
Любо й потужити.
Обіцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обіцявся вернутися.
Тойді Катерина
Буде собі московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде,
Що хотять, говорять.
Не журиться Катерина –
Слізоньки втирає,
Бо дівчата на улиці
Без неї співають.
Не журиться Катерина –
Вмиється сльозою,
Возьме відра, опівночі
Піде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криниці,
Стане собі під калину,
Заспіває Гриця.
Виспівує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася – і раденька,
Що ніхто не бачив.
Не журиться Катерина
І гадки не має –
У новенькій хустиночці
В вікно виглядає.
Виглядає Катерина…
Минуло півроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише…
Вичуняла, та в запечку
Дитину колише.
А жіночки лихо дзвонять,
Матері глузують,
Що москалі вертаються
Та в неї ночують:
„В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запечку
Московського сина.
Чорнобривого придбала…
Мабуть, сама вчила…”
Бодай же вас, цокотухи,
Та злидні побили,
Як ту матір, що вам на сміх
Сина породила.
(…)
II
Батько й мати проганяють Катерину з байстрям із дому.
(…)
Пішла селом,
Плаче Катерина;
На голові хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села – серце мліє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полі
При битій дорозі;
Як роса та до схід сонця,
Покапали сльози.
За сльозами за гіркими
І світа не бачить,
Тілько сина пригортає,
Цілує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нічого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сіло сонце, з-за діброви
Небо червоніє;
Утерлася, повернулась,
Пішла… Тілько мріє.
В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати…
(…)
III
Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорні брови,
Нікому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спіткається?
Буде лихо, буде!
Зустрінуться жовті піски
І чужії люде;
Зустрінеться зима люта…
А той чи зустріне,
Що пізнає Катерину,
Привітає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, піски, горе:
Він, як мати, привітає,
Як брат, заговорить…
(…)
За Києвом, та за Дніпром,
Попід темним гаєм,
Ідуть шляхом чумаченьки,
Пугача співають.
Іде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощі.
Чого ж смутна, невесела,
Заплакані очі?
У латаній свитиночці,
На плечах торбина,
В руці ціпок, а на другій
Заснула дитина.
Зострілася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: „Люде добрі,
Де шлях в Московщину?”
„В Московщину? Оцей самий.
Далеко, небого?”
„В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!”
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навіщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пішла шляхом,
В Броварях спочила
Та синові за гіркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що під тином
З сином ночувала…
(…)
Де ж Катруся блудить?
Попідтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспішала в Московщину;
Аж гульк – зима впала.
Свище полем заверюха,
Іде Катерина
У личаках – лихо тяжке! –
І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає;
Дивиться – щось мріє…
Либонь, ідуть москалики…
Лихо!.. Серце мліє…
Полетіла, зострілася,
Пита: „Чи немає
Мого Йвана чорнявого?”
А ті: „Мы не знаєм”.
І, звичайно, як москалі,
Сміються, жартують:
„Ай да баба! Ай да наши!
Кого не надуют!”
Подивилась Катерина:
„І ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Піду дальше – більш ходила…
А може, й зостріну;
Оддам тебе, мій голубе,
А сама загину”.
(…)
IV
(…)
Реве, свище заверюха,
По лісу завило;
Як те море, біле поле
Снігом покотилось.
Вийшов з хати карбівничий,
Щоб ліс оглядіти,
Та де тобі! Таке лихо,
Що не видно й світа.
„Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому з лісом!
Піти в хату… Що там таке?
От їх достобіса!
Недобра їх розносила,
Мов справді за ділом.
Ничипоре! Дивись лишень,
Які побілілі!”
„Що, москалі?..” –
„Де москалі?”
„Що ти? Схаменися!”
„Де москалі-лебедики?”
„Та он, подивися”.
Полетіла Катерина
І не одяглася.
„Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо уночі тілько й знає,
Що москаля кличе”.
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише.
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалі їй назустріч,
Як один верхами.
„Лихо моє! Доле моя!”
До їх… Коли гляне –
Попереду старший їде.
„Любий мій Іване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?”
Та до його… За стремена…
А він подивився,
Та шпорами коня в боки.
„Чого ж утікаєш?
Хіба забув Катерину?
Хіба не пізнаєш?
Подивися, мій голубе,
Подивись на мене –
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?”
А він коня поганяє,
Нібито й не бачить.
„Постривай же, мій голубе!
Дивись – я не плачу.
Ти не пізнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!”
„Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!”
„Боже мій! Іване!
І ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!”
„Возьмите прочь!
Что ж вы стали?”
„Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мій голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мій батечку, мій братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала…
Покриткою… Який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє,
Не втікай од мене…
Я винесу тобі сина”.
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакала
Сердешна дитина.
„Осьде воно, подивися!
Де ж ти? Заховався?
Утік!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє!
Де дінусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьміть за собою,
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьміть його… бо покину,
Як батько покинув, –
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ Божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям!”
На шлях положила.
„Оставайся шукать батька,
А я вже шукала”.
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче бідне… А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лісничі почули.
Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась
Та в яр… біжить… Серед ставу
Мовчки опинилась.
„Прийми, Боже, мою душу,
А ти – моє тіло!”
Шубовсть в воду!..
Попід льодом
Геть загуркотіло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вітер понад ставом –
І сліду не стало.
(…)
V
Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати;
Торбинками обвішаний
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
Ісуса співає.
Хто йде, їде – не минає:
Хто бублик, хто гроші;
Хто старому, а дівчата
Шажок міхоноші.
Задивляться чорноброві –
І босе, і голе.
„Дала, – кажуть, – бровенята,
Та не дала долі!”
Їде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлині господиня
З паном і сем’єю.
Опинився против старців –
Курява лягає.
Побіг Івась, бо з віконця
Рукою махає.
Дає гроші Івасеві,
Дивується пані.
А пан глянув… Одвернувся…
Пізнав, препоганий,
Пізнав тії карі очі,
Чорні бровенята…
Пізнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита пані, як зоветься?
„Івась”. – „Какой милый!”
Берлин рушив, а Івася
Курява покрила…
Полічили, що достали,
Встали сіромахи,
Помолились на схід сонця,
Пішли понад шляхом.
„ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА”
Жанр: послання.
Увага!
Послання – це віршований або прозовий твір, написаний у формі листа чи звертання до окремої особи чи кількох осіб.
Основні мотиви: ліричний герой захоплюється минувшиною України, роль уроків історії для вирішення проблем сучасності; віра в безсмертя рідного народу.
Ідея: звернення до Основ’яненка, щоб оспівував історію рідного краю, пробуджував національну свідомість.
Про твір: твір написаний як реакція поета на опублікований у журналі „Отечественные записки” 1839 року нарис Григорія Квітки-Основ’яненка під назвою „Головатий (Нарис для історії Малоросії)”. Т.Шевченко зацікавився постаттю кошового отамана полковника Антона Головатого, мав намір намалювати його портрет.
Композиція твору.
1. Ліричний герой захоплюється романтикою козаччини, але водночас і сумує за тим, що ці часи вже минули:
У Дніпра питають:
„Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?”
Поет розуміє, що минуле не повернути:
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани.
Зрозуміло, що „не” уособлює частково те, чого Україні не вистачає в даний момент, бо
Понад Дніпром плаче:
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
2. Поряд з цим Т.Шевченко сподівається, що відродиться і честь, і слава, і традиції, оскільки збереглися вони в українському письменстві:
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
3. Наприкінці твору автор безпосередньо звертається до Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка, заохочуючи відтворювати в усій величі героїчне минуле України, бо він першим узявся за цю справу:
Що було, минуло…
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА
(хрестоматія)
Послання
(Скорочено)
Як і перше сходив…
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети́
У Дніпра питають:
„Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?”
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
„Де наші панують?
Де пáнують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся –
Жита похилились,
Де пáслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла…
Вернітеся!” – „Не вернуться! –
Заграло, сказало
Синє море. – Не вернуться,
Навіки пропали!”
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить…
Тілько ворог, що сміється…
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине –
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
(…)
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло…
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.
„ГАЙДАМАКИ”
Жанр: революційно-романтична, історико-героїчна, соціальна поема; перший український історичний роман.
Тема: зображення Коліївщини – боротьби українського народу проти польської шляхти 1768 року, очолюваної М.Залізняком та І.Гонтою.
Ідея: звеличення національно-визвольного руху України та його героїв – лицарів Коліївщини; необхідність перегорнути трагічну сторінку історії і оцінити минуле по-сучасному; заклик до припинення соціального і національного гніту – здобуття незалежності; історичне примирення народів; окриленість особи в боротьбі за визволення свого народу; особистість та історична епоха.
Персонажі: головним героєм поеми є повсталий народ; Ярема Галайда, кохана Яреми Оксана, її батько-титар, Іван Гонта, Максим Залізняк, шинкар Лейба, кобзар Волох, конфедерати, бубуся-черниця.
Композиція: поема складається з двох вступів (лірично-філософського вступу–присвяти; історичного вступу („Інтродукція”)), десяти розділів („Галайда”, „Конфедерати”, „Титар”, „Свято в Чигирині”, „Треті півні”, „Червоний бенкет”, „Гупалівщина”, „Бенкет у Лисянці”, „Лебедин”, „Гонта в Умані”), епілогу, а також „Передмова” (насправді – післямова), жартівливе звертання до передплатників поеми („Панове субскрибенти!”) та „Примітки”, складені самим Шевченком.
Особливістю композиції є те, що у творі переплітаються дві сюжетні лінії: історична і особиста (кохання Яреми та Оксани).
Лірично-філософський вступ – це роздуми автора над плинністю часу, вічними змінами в людському суспільстві:
А також адресує свій твір простому народу („громаді в сіряках”), бо автор виражає саме його прагнення, болі й надії. Зазначає, що головним героєм твору є наймит, тим самим показує, що автор на боці поневоленого народу і кидає виклик вічним „модним” темам тогочасного мистецтва: так званим щасливим Матрьошам, Парашам, царським палатам і гусарським шпорам.
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
„Інтродукція” (другий вступ до поеми). Саме цей розділ є експозицією до першої сюжетної лінії, у ньому подається характеристика політичного стану в суспільстві, розкриття причин повстання. Показує криваві злочини, що їх чинила шляхта в конфедераціях – тимчасових магнатсько-шляхетських військово-політичних союзах, яка була невдоволена тим, що король Станіслав ІІІ обмежував їх привілеї. Конфедерати знищували цілі українські села:
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом гайдамаки
Ножі освятили.
„Галайда” (експозиція до другої сюжетної лінії). Знайомство з наймитом Яремою, який служить у шинкаря Лейби. Лейба по-справжньому знущається над Яремою, але він не втрачає оптимізму – закоханий у титарівну Оксану.
Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:
Єсть карії очі – як зіроньки сяють,
Білі рученята – мліють-обнімають,
Єсть серце дівоче,
Що плаче, сміється, і мре, й ожива.
„Конфедерати” (зав’язка обох сюжетних ліній). Конфедерати вночі вриваються до жида Лейби, вимагають у нього гроші. Лейба, не витримуючи знущань, вказує на титаря у Вільшаній, який зберігає церковні гроші.
„Титар” (розгортання подій). Конфедерати катують титаря, щоб поживитися грішми, а не знайшовши їх, убили нещасного і забрали з собою його дочку Оксану, що надійшла після побачення з Яремою.
Люде, що зібрались волю боронить,
Боронять, прокляті…
„Свято в Чигирині”. Поет з тугою говорить, що немає гетьманського ладу в Україні, але показує, що гайдамаки зібралися в Чигирині для того, щоб визначитися з повстанням, обрали двох ватажків Гонту й Залізняка, разом з ними освятили ножі.
Орли налетіли; вони рознесуть
Ляхам, жидам кару;
За кров і пожари
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.
Цей розділ має елементи драматичного твору (поєднано віршований текст з прозовим, ремарками автора, полілогами старшин, запорожців, кобзаря, гайдамаків)
„Треті півні”. Символом до початку повстання став спів „третіх півнів”. Розгортається повстання, до якого долучається Ярема. Він перейнявся ідеєю визволення рідного народу від ворога і думає в першу чергу про долю українців, мріє про той час, коли в Україні не залишиться жодного шляхтича:
Прокинеться доля; козак заспіва:
„Ні жида, ні ляха”, а в степах України –
О Боже мій милий – блисне булава!
„Червоний бенкет”. Показано розгортання повстання:
По всій Україні; закричали гайдамаки:
„Гине шляхта, гине!”
Відбувається еволюціонування образу Яреми. Галайда дізнається, що вбито титаря та викрадено Оксану. Тобто з покірного наймита він перетворюється на безстрашного повстанця („страшно глянуть…”), це помічає Залізняк і „охрещує” його прізвищем Галайда.
„Гупалівщина”. Автор намагається проаналізувати причини такого жорстокого повстання, до якого долучилися всі, „… навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки”. Ярема мандрує з повстанцями Україною; зустрічається з підлітком з Керелівки.
„Бенкет у Лисянці”. Повстання, очолюване Гонтою та Залізняком, набуває масового характеру. Бенкет відбувається серед трупів, саме на ньому Ярема зустрічає Лейбу, який розповідає, де знаходиться Оксана. Ярема бере гурт гайдамаків і їде визволяти кохану.
„Лебедин” (кульмінація другої сюжетної лінії). Оксану Ярема перевозить до монастиря в Лебедин під нагляд старенької черниці. Оксана приходить до тями, пригадує, що трапилося, а
У церкві співали:
Ісаїя, ликуй! Вранці
Ярему вінчали;
А ввечері мій Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхів кінча; з Залізняком
Весілля справляє…
„Гонта в Умані” (кульмінація першої сюжетної лінії). Продовжується жорстоке повстання, Гонта із Залізняком в Умані, де найбільше було поляків, саме серед них і діти Гонти. Він змушений убити дітей, адже вони – теж шляхтичі:
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове, громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.”
… Махнув ножем –
І дітей немає!
Шевченко йде за народними переказами, а не історичною правдою, аби показати силу переконання героя, створити довершений образ народного месника.
„Епілог”. Логічним завершенням основної сюжетної лінії є зображення поразки гайдамацького повстання; у ньому розповідається про наслідки повстання, але до кінця не доведено розповідь про те, що сталося з Гонтою та Залізняком, показано їх долі за народною версією.
З перших сторінок поеми постає перед нами образ Яреми. Він виріс без батька й матері – сирота. Довго був попихачем, але тільки в гайдамацькому оточенні розкривається як справжня людина, навіть отримує прізвище – Галайда. Він до кінця залишається відданим справі: одружившись, повертається до загону.
Образ Яреми Галайди є збірним образом народного месника, який прагне визволення від гніту. Важливо, що Ярема не гине в бою. Так Т.Шевченко хотів показати безсмертя українського народу, нездоланність його потягу до щастя, до волі.
У ході священної боротьби розкриваються моральні якості Максима Залізняка. У бою він завжди на передовій, помічає кожного, хто поряд з ним, називає всіх своїми дітьми. Устами народного кобзаря Волоха народ славить Залізняка як ідеал ватажка, порівнюючи його з „сизим орлом”.
Поряд з Максимом Залізняком виступає й Іван Гонта, уманським сотник, що перейшов на бік повстанців. Шевченко змальовує його як сміливу, віддану справі особистість – це підтверджує епізод вбивства Гонтою своїх дітей (хоча цей епізод не є історичною правдою).
ГАЙДАМАКИ
(хрестоматія)
Поема
(Скорочено)
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…
І листя пожовкле вітри рознесли.
А сонечко встане, як перше вставало,
І зорі червоні, як перше плили,
Попливуть і потім, і ти, білолиций,
По синьому небу вийдеш погулять,
Вийдеш подивиться в жолобок,
І в море безкрає, і будеш сіять,
Як над Вавилоном, над його садами,
І над тим, що буде з нашими синами;
Ти вічний без краю!..
Як з братом, з сестрою,
Співать тобі думу, що ти ж нашептав.
(…)
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну, –
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… Тяжко, діти!
Коли пустять в хату,
То, зустрівши, насміються –
Такі, бачте, люди:
Все письменні, дрюковані,
Сонце навіть гудять:
„Не відтіля, – каже, – сходить,
Та не так і світить,
Отак, – каже, – було б треба…”
Що маєш робити?
Треба слухать, може, й справді
Не так сонце сходить,
Як письменні начитали…
Розумні, та й годі!
А що ж на вас вони скажуть?
Знаю вашу славу!
Поглузують, покепкують
Та й кинуть під лаву.
„Нехай, – скажуть, – спочивають,
Поки батько встане
Та розкаже по-нашому
Про свої гетьмани.
А то дурень розказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах. Дурень! дурень!
Били, а не вчили.
Од козацтва, од гетьманства
Високі могили –
Більш нічого не осталось,
Та й ті розривають;
А він хоче, щоб слухали,
Як старці співають.
Дарма праця, пане-брате:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, –
От де слава! А то співа:
„Грає синє море”,
А сам плаче, за тобою
І твоя громада
У сіряках!..” Правда, мудрі!
Спасибі за раду.
Теплий кожух, тілько шкода
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Вибачайте… кричіть собі,
Я слухать не буду
Та й до себе не покличу:
Ви розумні люди –
А я дурень; один собі
У моїй хатині
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
Заспіваю – море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю – розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий вкрили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають… А пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть, розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
„Чого, батьки, сумуєте?”
„Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…”
І я плачу. А тим часом
Пишними рядами
Виступають отамани,
Сотники з панами
І гетьмани – всі в золоті,
У мою хатину
Прийшли, сіли коло мене
І про Україну
Розмовляють, розказують,
Як Січ будували,
Як козаки на байдаках
Пороги минали,
Як гуляли по синьому,
Грілися в Скутарі
Та як, люльки закуривши
В Польщі на пожарі,
В Україну верталися,
Як бенкетували.
„Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”
Козаки гукали.
Шинкар знає, наливає
І не схаменеться;
Кобзар вшкварив, а козаки –
Аж Хортиця гнеться –
Метелиці та гопака
Гуртом оддирають;
Кухоль ходить, переходить,
Так і висихає.
„Гуляй, пане, без жупана,
Гуляй, вітре, полем,
Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
Поки встане доля”.
Взявшись в боки, навприсідки
Парубки з дідами.
„Отак, діти! добре, діти!
Будете панами”,
Отамани на бенкеті,
Неначе на раді,
Похожають, розмовляють;
Вельможна громада
Не втерпіла, ударила
Старими ногами.
А я дивлюсь, поглядаю,
Сміюся сльозами.
Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, –
Я не одинокий, є з ким в світі жить;
У моїй хатині, як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє, байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує, тополя шумить;
Тихесенько Гриця дівчина співає –
Я не одинокий, є з ким вік дожить.
От де моє добро, гроші,
От де моя слава,
А за раду спасибі вам,
За раду лукаву.
Буде з мене, поки живу,
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози.
Бувайте здорові!
Піду синів випровожать
В далеку дорогу.
Нехай ідуть – може, найдуть
Козака старого,
Що привіта моїх діток
Старими сльозами.
Буде з мене. Скажу ще раз:
Пан я над панами.
(…)
ІНТРОДУКЦІЯ
ГАЛАЙДА
КОНФЕДЕРАТИ
Бо будеш битий… Одчиняй!
Ламайте двері, поки вийде
Старий паскуда!” „Постривай!
Стривайте, зараз!” „Нагаями
Свиняче ухо! Жартувать,
Чи що, ти хочеш?” „Я? З панами?
Крий Боже! Зараз, дайте встать,
Ясновельможні (нишком – свині)”,
„Пане полковнику, ламай!”
Упали двері… А нагай
Малює вздовж жидівську спину.
„Здоров, свине, здоров, жиде,
Здоров, чортів сину!”
Та нагаєм, та нагаєм.
А жид зогнув спину:
„Не жартуйте, мості-пане!”
„Добривечір в хату!
Ще раз шельму! ще раз!.. Годі!
Вибачай, проклятий!
Добривечір! А де дочка?”
„Умерла, панове”.
„Лжеш, Іудо! Нагаями!”
Посипались знову.
„Ой паночки-голубчики,
Єй-богу, немає!”
„Брешеш, шельмо!” „Коли брешу,
Нехай Бог карає!”
„Не Бог, а ми. Признавайся!”
„Нащо б мав ховати,
Якби жива? Нехай, Боже,
Щоб я був проклятий!..”
„Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
Літаню співає.
Перехрестись!” „Як же воно?
Далебі, не знаю”.
„Отак, дивись…” Лях хреститься,
А за ним Іуда.
„Браво! браво! Охрестили.
Ну, за таке чудо
Могоричу, мості-пане!
Чуєш, охрещений?
Могоричу!”
„Зараз, зараз!”
Ревуть, мов скажені,
Ревуть ляхи, а поставець
По столу гуляє.
„Єще Польща не згінела!” –
Хто куди гукає.
„Давай, жиде!” Охрещений
Із льоху та в хату,
Знай, шмигляє, наливає,
А конфедерати,
Знай, гукають:
„Жиде! меду!”
Жид не схаменеться.
„Де цимбали? Грай, псявіро!”
Аж корчма трясеться –
Краков’яка оддирають,
Вальса та мазура.
І жид гляне, та нищечком:
„Шляхетська натура!”
„Добре, годі! Тепер співай!”
„Не вмію, єй-богу!”
„Не божись, собача шкуро!”
„Яку ж вам? Небогу?
Була собі Гандзя,
Каліка-небога,
Божилася,
Молилася,
Що боліли ноги;
На панщину не ходила,
А за парубками
Тихесенько,
Гарнесенько,
Поміж бур’янами”.
„Годі! годі!
Це погана:
Схизмати співають”.
„Якої ж вам? Хіба оцю?
Стривайте, згадаю…
Перед паном Хведором
Ходить жид ходором
І задком,
І передком
Перед паном Хведірком”.
„Добре, годі! Тепер плати!”
„Жартуєте, пане:
За що платить?” „Що слухали.
Не кривись, поганий!
Не жартуєм. Давай гроші!”
„Де мені їх взяти?
Ні шеляга; я панською
Ласкою багатий”.
„Лжеш, собако!
Признавайся!
Ануте, панове,
Батогами!” Засвистіли,
Хрестять Лейбу знову.
Періщили, періщили,
Аж пір’я летіло…
„Єй же богу, ні шеляга!
Їжте моє тіло!
Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!”
„Ось ми порятуєм”.
„Постривайте, я щось скажу”.
„Почуєм, почуєм,
Та не бреши, бо, хоч здохни,
Брехня не поможе”.
„Ні, в Вільшаній…” „Твої гроші?”
„Мої!.. ховай Боже!
Ні, я кажу, що в Вільшаній…
Вільшанські схизмати
По три сем’ї, по чотири
Живуть в одній хаті”.
„Ми це знаєм, бо ми самі
Їх так очухрали”.
„Та ні, не те… вибачайте…
Щоб лиха не знали,
Щоб вам гроші приснилися…
Бачте, у Вільшаній
У костьолі… у титаря…
А дочка Оксана!
Ховай Боже! Як панночка!
Що-то за хороше!
А червінців! хоч не його,
Так що? Аби гроші”.
„Аби гроші, однаково!
Правду Лейба каже;
А щоб певна була правда,
Нехай шлях покаже.
Одягайся!” Поїхали
Ляхи у Вільшану.
Один тілько під лавою
Конфедерат п’яний
Не здужа встать, а курника,
П’яний і веселий:
„Му żуjеmу, mу żуjеmу,
Роlskа nіе zgіnеlа”1.
____________________
1 Ми живемо, ми живемо, Польща не загинула (польськ.).
ТИТАР
Вітру немає;
Місяць високо,
Зіроньки сяють.
Вийди, серденько, –
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуєм,
Та посумуєм;
Бо я далеко
Сю ніч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Моє серденько,
Поки близенько,
Та поворкуєм…
Ох, тяжко, важко!”
Отак, ходя попід гаєм,
Ярема співає,
Виглядає; а Оксани
Немає, немає.
Зорі сяють; серед неба
Горить білолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калині, над водою,
Так і виливає,
Неначе зна, що дівчину
Козак виглядає.
А Ярема по долині
Ледве-ледве ходить,
Не дивиться, не слухає…
„Нащо мені врода,
Коли нема долі, нема талану!
Літа молодії марно пропадуть.
Один я на світі без роду, і доля –
Стеблина-билина на чужому полі.
Стеблину-билину вітри рознесуть:
Так і мене люде не знають, де діти.
За що ж одцурались?
Що я сирота.
Одно було серце, одно на всім світі,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась”. І хлинули сльози.
Поплакав сердега, утер рукавом.
„Оставайсь здорова. В далекій дорозі
Найду або долю, або за Дніпром
Ляжу головою… А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клює
Ті карії очі, ті очі козачі,
Що ти цілувала, серденько моє!
Забудь мої сльози, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобі не пара; я в сірій свитині,
А ти титарівна. Кращого вітай,
Вітай, кого знаєш… Така моя доля.
Забудь мене, пташко, забудь, не журись.
А коли почуєш, що на чужім полі
Поляг головою, – нишком помолись.
Одна, серце, на всім світі
Хоч ти помолися!”
Та й заплакав сіромаха,
На кий похилившись,
Плаче собі тихесенько…
Шелéст!.. Коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув, побіг, обнялися.
„Серце!” – та й зомліли.
Довго-довго тілько – „серце” –
Та й знову німіли.
„Годі, пташко!” „Ще трошечки,
Ще… ще… сизокрилий!
Вийми душу!.. ще раз… ще раз…
Ох, як я втомилась!”
„Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетіла!”
Послав свитку. Як ясочка,
Усміхнулась, сіла.
„Сідай же й ти коло мене”.
Сів, та й обнялися.
„Серце моє, зоре моя,
Де це ти зоріла?”
„Я сьогодні забарилась:
Батько занедужав;
Коло його все поралась…”
„А мене й байдуже?”
„Який-бо ти, єй же богу!”
І сльози блиснули.
„Не плач, серце, я жартую”.
„Жарти!” Усміхнулась,
Прихилилась головкою
Та й ніби заснула.
„Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш.
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано…
Завтра вночі у Чигрині
Свячений достану.
Дасть вій мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посажу, як паву,
На дзиґлику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь”.
„А може, й забудеш?
Розбагатієш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собі шляхтяночку,
Забудеш Оксану!”
„Хіба краща є за тебе?”
„Може, й є – не знаю”.
„Гнівиш Бога, моє серце:
Кращої немає
Ні на небі, ні за небом,
Ні за синім морем
Нема кращої за тебе!”
„Що се ти говориш?
Схаменися!” „Правду, рибко!”
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите,
Меж мови-розмови
Цілувались, обнімались
З усієї сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились,
Їй Ярема розказував,
Як жить вони будуть
Укупочці, як золото
І долю добуде,
Як виріжуть гайдамаки
Ляхів в Україні,
Як він буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи,
Далебі, дівчата!
„Ото який! Мов і справді
Обридло!” А мати
Або батько як побачать,
Що ви, мої любі,
Таке диво читаєте, –
Гріха на всю губу!
Тоді, тоді… Та цур йому,
А дуже цікаве!
А надто вам розказать би,
Як козак чорнявий
Під вербою, над водою,
Обнявшись, сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цілує;
То заплаче, то зомліє,
Головоньку схилить:
„Серце моє, доле моя!
Соколе мій милий!
Мій!..” – Аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Ото мова! Не розкажу,
Мої чорноброві,
Не розкажу против ночі,
А то ще присниться.
Нехай собі розійдуться
Так, як ізійшлися, –
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб ніхто не бачив
Ні дівочі дрібні сльози,
Ні щирі козачі.
Нехай собі… Може, ще раз
Вони на сім світі
Зострінуться… Побачимо…
А тим часом світить
З усіх вікон у титаря.
Що-то там твориться?
Треба глянуть та розказать…
Бодай не дивиться!
Бодай не дивитись, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивіться: то конфедерати,
Люде, що зібрались волю боронить
Боронять, прокляті… Будь проклята мати,
І день, і година, коли понесла,
Коли породила, на світ привела!
Дивіться, що роблять у титаря в хаті
Пекельнії діти. У печі пала
Огонь і світить на всю хату,
В кутку собакою дрижить
Проклятий жид; конфедерати
Кричать до титаря: „Хоч жить?
Скажи, де гроші?” Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили – нема,
Нема ні слова. „Мало муки!
Давайте приску! Де смола?
Кропи його! Отак! Холоне?
Мерщій же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?.. І не стогне!
Завзята бестія! Стривай!”
Насипали в халяви жару…
„У тім’я цвяшок закатай!”
Не витерпів святої кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповіді святої!
„Оксано, дочко!” – та й умер.
Ляхи задумалися, стоя,
Хоч і запеклі. „Що ж тепер?
Панове, ради! Поміркуєм,
Тепер з ним нічого робить,
Запалим церкву!” „Ґвалт! рятуйте!
Хто в Бога вірує!” – кричить
Надворі голос що є сили.
Ляхи зомліли. „Хто такий?”
Оксана в двері: „Вбили! вбили!”
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За двері вийшли. Сам позаду,
Бере зомлілую… Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А він, мандруючи, співа,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними і Оксана.
Собаки де-де по Вільшаній
Загавкають та й замовчать.
Біліє місяць; люде сплять,
І титар спить… Не рано встане:
Навіки, праведний, заснув.
Горіло світло, погасало,
Погасло… Мертвий мов здригнув.
І сумно-сумно в хаті стало. (…)
СВЯТО В ЧИГИРИНІ
ТРЕТІ ПІВНІ
ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ
ГУПАЛІВЩИНА
БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ
ЛЕБЕДИН
Сирота, бабусю.
Батька ляхи замучили,
А мене… боюся,
Боюсь згадать, моя сиза…
Узяли з собою,
Не розпитуй, бабусенько,
Що було зо мною.
Я молилась, я плакала,
Серце розривалось,
Сльози сохли, душа мерла…
Ох, якби я знала,
Що побачу його ще раз,
Що побачу знову, –
Вдвоє, втроє б витерпіла
За єдине слово!
Вибачай, моя голубко!
Може, я грішила,
Може, Бог за те й карає,
Що я полюбила –
Полюбила стан високий
І карії очі –
Полюбила, як уміла,
Як серденько хоче.
Не за себе, не за батька
Молилась в неволі –
Ні, бабусю, а за його,
За милого, долю.
Карай, Боже! Твою правду
Я витерпіть мушу.
Страшно сказать: я думала
Занапастить душу.
Якби не він, може б… може,
І занапастила.
Тяжко було! Я думала:
„О, Боже мій милий!
Він сирота – хто без мене
Його привітає?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитає?
Хто обійме, як я, його?
Хто душу покаже?
Хто сироті убогому
Добре слово скаже?”
Я так думала, бабусю,
І серце сміялось:
„Я сирота: без матері,
Без батька осталась,
І він один на всім світі,
Один мене любить;
А почує, що я вбилась,
То й себе погубить”.
Так я думала, молилась,
Ждала, виглядала:
„Нема його, не прибуде,
Одна я осталась…”
Та й заплакала. Черниця,
Стоя коло неї,
Зажурилась. „Бабусенько!
Скажи мені, де я?”
„В Лебедині, моя пташко,
Не вставай: ти хвора”.
„В Лебедині! Чи давно я?”
„Ба ні, позавчора”.
„Позавчора?.. Стривай, стривай…
Пожар над водою…
Жид, будинок, Майданівка…
Зовуть Галайдою…”
„Галайдою Яремою
Себе називає
Той, що привіз…” „Де він, де він?
Тепер же я знаю!..”
„Через тиждень обіцявся
Прийти за тобою”.
„Через тиждень! через тиждень!
Раю мій, покою!
Бабусенько, минулася
Лихая година!
Той Галайда – мій Ярема!..
По всій Україні
Його знають. Я бачила,
Як села горіли;
Я бачила – кати ляхи
Трусилися, мліли,
Як хто скаже про Галайду.
Знають вони, знають,
Хто такий, і відкіля він,
І кого шукає!..
Мене шукав, мене найшов.
Орел сизокрилий!
Прилітай же, мій соколе,
Мій голубе сизий!
Ох, як весело на світі,
Як весело стало!
Через тиждень, бабусенько…
Ще три дні осталось.
Ох, як довго!..
Загрібай, мамо, жар, жар,
Буде тобі дочки жаль, жаль…
Ох, як весело на світі!
А тобі, бабусю,
Чи весело?” „Я тобою,
Пташко, веселюся”.
„А чом же ти не співаєш?”
„Я вже одспівала…”
Задзвонили до вечерні;
Оксана осталась,
А черниця, помолившись,
В храм пошкандибала.
Через тиждень в Лебедині
У церкві співали:
Ісаія, ликуй! Вранці
Ярему вінчали;
А ввечері мій Ярема
(От хлопець звичайний!),
Щоб не сердить отамана,
Покинув Оксану:
Ляхів кінча; з Залізняком
Весілля справляє
В Уманщині, на пожарах.
Вона виглядає –
Виглядає, чи не їде
З боярами в гості –
Перевезти із келії
В хату на помості.
Не журися, сподівайся
Та Богу молися.
А мені тепер на Умань
Треба подивитись.
ГОНТА В УМАНІ
На Умань ідучи:
„Будем драти, пане-брате,
З китайки онучі”.
А Україна, знай, горить;
По селах голі плачуть діти –
Батьків немає. Шелестить
Пожовкле листя по діброві;
Гуляють хмари; сонце спить;
Нігде не чуть людської мови;
Тілько звір виє по селу,
Гризучи трупи. Не ховали,
Вовків ляхами годували,
Аж поки снігом занесло
Огризки вовчі…
Не спинила хуртовина
Пекельної кари:
Ляхи мерзли, а козаки
Грілись на пожарі.
Встала й весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зострічають…
Рай, та й годі! А для кого?
Для людей. А люде?
Не хотять на його й глянуть,
А глянуть – огудять.
Треба кров’ю домальовать,
Освітить пожаром:
Сонця мало, рясту мало
І багато хмари.
Пекла мало!.. Люде, люде!
Коли то з вас буде
Того добра, що маєте?
Чудні, чудні люде!
Не спинила весна крові,
Ні злості людської.
Тяжко глянуть; а згадаєм –
Так було і в Трої.
Так і буде. Гайдамаки
Гуляють, карають;
Де проїдуть – земля горить,
Кров’ю підпливає.
Придбав Максим собі сина
На всю Україну.
Хоч не рідний син Ярема,
А щира дитина.
Максим ріже, а Ярема
Не ріже – лютує:
З ножем в руках, на пожарах
І днює й ночує.
Не милує, не минає
Нігде ні одного;
За титаря ляхам платить,
За батька святого;
За Оксану… Та й зомліє,
Згадавши Оксану.
А Залізняк: „Гуляй, сину,
Поки доля встане!
Погуляєм!” Погуляли –
Купою на купі
Од Києва до Умані
Лягли ляхи трупом.
Як та хмара, гайдамаки
Умань обступили
Опівночі; до схід сонця
Умань затопили;
Затопили, закричали:
„Карай ляха знову!”
Покотились по базару
Кінні narodowi;
Покотились малі діти
І каліки хворі.
Ґвалт і галас. На базарі,
Як посеред моря
Кровавого, стоїть Гонта
З Максимом завзятим.
Кричать удвох: „Добре, діти!
Отак їх, проклятих!”
Аж ось ведуть гайдамаки
Ксьондза єзуїта
І двох хлопців. „Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш – заріж і їх:
Вони католики.
Чого ж ти став? Чом не ріжеш?
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо виростуть,
То тебе заріжуть…”
„Убийте пса! а собачат
Своєю заріжу.
Клич громаду. Признавайтесь:
Що, ви католики?”
„Католики… бо нас мати…”
„Боже мій великий!
Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!”
Зібралась громада.
„Мої діти – католики…
Щоб не було зради,
Щоб не було поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав свячений
Різать католика.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ви ляха не ріжете?..”
„Будем різать, тату!”
„Не будете! не будете!
Будь прóклята мати,
Та проклята католичка,
Що вас породила!
Чом вона вас до схід сонця
Була не втопила?
Менше б гріха: ви б умерли
Не католиками;
А сьогодні, сини мої,
Горе мені з вами!
Поцілуйте мене, діти,
Бо не я вбиваю,
А присяга”. Махнув ножем –
І дітей немає!
Попадали зарізані.
„Тату! – белькотали. –
Тату, тату… ми не ляхи!
Ми…” – та й замовчали.
„Поховать хіба?” „Не треба!
Вони католики.
Сини мої, сини мої!
Чом ви не великі?
Чом ворога не різали?
Чом матір не вбили,
Ту прокляту католичку,
Що вас породила?..
Ходім, брате!” Взяв Максима,
Пішли вздовж базару
І обидва закричали:
„Кари ляхам, кари!”
І карали: страшно, страшно
Умань запалала.
Ні в будинку, ні в костьолі,
Нігде не осталось,
Всі полягли. Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося.
Базиліан школу,
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
„Ти поїла моїх діток! –
Гукає, лютує. –
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!” Гайдамаки
Стіни розвалили –
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
Душі не осталось. А Гонта кричить:
„Де ви, людоїди? Де ви поховались?
З’їли моїх діток, – тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!
Сини мої любі, мої чорноброві!
Де ви поховались? Крові мені, крові!
Шляхетської крові, бо хочеться пить,
Хочеться дивитись, як вона чорніє,
Хочеться напитись… Чом вітер не віє,
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару; я вас не займав,
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!
Де я прихилюся?” Так Гонта кричав,
По Умані бігав. А серед базару,
В крові, гайдамаки ставили столи:
І сіли вечерять. Остатняя кара,
Остатня вечеря! „Гуляйте, сини!
Пийте, поки п’ється,
Залізняк гукає. – Ану, навісний,
Ушквар нам що-небудь,
Нехай погуляють мої козаки!”
І кобзар ушкварив:
Моя мати пряха
Брати мої, соколи,
І корову із діброви,
І намиста нанесли.
А я собі Христя
А на лиштві листя
І чоботи, і підкови,
Вийду вранці до корови,
Я корову напою,
З паробками постою,
Ой гоп по вечері,
Замикайте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене пригорнись!”
Всі гуляють. А де ж Гонта?
Чом він не гуляє?
Чому не п’є з козаками?
Чому не співає?
Нема його; тепер йому,
Мабуть, не до неї,
Не до співи. А хто такий
У чорній киреї
Через базар переходить?
Став; розрива купу
Ляхів мертвих: шука когось.
Нагнувся, два трупи
Невеликих взяв на плечі
І, позад базару,
Через мертвих переступа,
Криється в пожарі
За костьолом. Хто ж це такий?
Гонта, горем битий,
Несе дітей поховати,
Землею накрити,
Щоб козацьке мале тіло
Собаки не їли.
І темними улицями,
Де менше горіло,
Поніс Гонта дітей своїх,
Щоб ніхто не бачив,
Де він синів поховає
І як Гонта плаче.
Виніс в поле, геть од шляху;
Свячений виймає,
І свяченим копа яму.
А Умань палає,
Світить Гонті до роботи
І на дітей світить.
Неначе сплять одягнені.
Чого ж страшні діти?
Чого Гонта ніби краде
Або скарб ховає?
Аж труситься. Із Умані
Де-де чуть – гукають
Товариші гайдамаки:
Гонта мов не чує,
Синам хату серед степу
Глибоку будує…
Та й збудував. Бере синів,
Кладе в темну хату,
Й не дивиться, ніби чує:
„Ми не ляхи, тату!”,
Поклав обох; із кишені
Китайку виймає;
Поцілував мертвих в очі,
Хрестить, накриває
Червоною китайкою
Голови козачі.
Розкрив, ще раз подивився…
Тяжко-важко плаче:
„Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за неї гину.
А хто мене поховає?
На чужому полі
Хто заплаче надо мною?
Доле моя, доле!
Доле моя нещаслива!
Що ти наробила?
Нащо мені дітей дала?
Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,
А то я ховаю”.
Поцілував, перехрестив,
Покрив, засипає:
„Спочивайте, сини мої,
В глибокій оселі!
Сука мати не придбала
Нової постелі.
Без васильків і без рути
Спочивайте, діти.
Та благайте, просіть Бога,
Нехай на сім світі
Мене за вас покарає,
За гріх сей великий.
Просіть, сини! Я прощаю,
Що ви католики”.
Зрівняв землю, покрив дерном,
Щоб ніхто не бачив,
Де полягли Гонти діти,
Голови козачі.
„Спочивайте, виглядайте,
Я швидко прибуду.
Укоротив я вам віку,
І мені те буде.
І мене вб’ють… коли б швидче!
Та хто поховає?
Гайдамаки!.. Піду ще раз,
Ще раз погуляю!..”
Пішов Гонта похилившись;
Іде, спотикнеться,
Пожар світить; Гонта гляне,
Гляне – усміхнеться.
Страшно, страшно усміхався,
На степ оглядався.
Утер очі… Тілько мріє
В диму, та й сховався. (…)
ЕПІЛОГ
„СОН” („У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ”)
Жанр: сатирична громадянсько-політична поема, а авторський підзаголовок комедія (спосіб відображення дійсності).
Увага! Див. засоби сатири в розділі п.1.5.
Тема: зображення справжньої суті російського самодержавства і прогнилої дворянської моралі.
Ідея: засудження аморальності й паразитизму російського самодержавства та землячків-перевертнів; заклик до самоусвідомлення народу, пробудження його національної гідності.
Проблематика твору:
– страшне життя українського народу;
– співчуття оборонцям волі, що страждають на каторзі;
– осуд українців, які заради чинів забувають свій край, свою мову;
– засудження самодержавної політики російського царату.
Композиція твору.
Вступ, який має характер філософських роздумів („У всякого своя доля…”). Подано узагальнену картину загарбницьких воєн, соціального паразитизму і абсолютного збайдужіння всіх.
Після вступу йдуть три картини, побудовані на антитезі: Україна, Сибір, Петербург. Прийом сну дає можливість миттєво переміщатись в просторі, а також показувати те, що бачить ліричний герой: моральне звиродніння суспільства, де мати жне пшеницю, а дитина вмирає з голоду; де на лоні прекрасної природи відбуваються жахливі людські трагедії, де чути в сибірських нетрях дзвін кайданів політичних засланців; де в розкішному місті бачимо мерзенних підлабузників, „золотом облитих”, які товпляться біля царського трону.
Кульмінацією твору можна вважати висміювання катів і грабіжників народу. Тому логічною розв’язкою є те, що цар-ведмідь перетворюється на царя-кошеня (прийом літоти). І автор завершує поему словами:
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.
Недаремно Т.Шевченко дає підзаголовок до поеми „комедія”, тут використовуються всі засоби комічного: іронія на тих, хто „отечество так любить”, сатира переходить у гротеск („картина генерального мордобитія”, за висловом І.Франка), гіпербола, яка переходить у літоту, карикатура на царя, царицю, муштру москалів.
Саме через поему „Сон” імператор проголосив Т.Шевченка своїм ворогом і власною волею прирік поета на тяжкі роки солдатчини.
СОН („У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ”)
(хрестоматія)
Комедія
(Скорочено)
его, ниже знаетъ его.
Иоанна, глава 14, стих 17
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, –
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: „Нехай, – каже, –
Може, так і треба”.
Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі пáдаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці, схаменіться.
Усі на сім світі –
І царята, і старчата –
Адамові діти.
І той… і той… А що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!
(…)
Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився –
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
„Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!”
Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає
І не розруйнує…
І все то те… Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих;
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи!
Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка, попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались,
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство – ти з ними росла,
Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти.
Нехай чорніє, червоніє,
Полум’ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті,
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болотá,
Туман, туман і пустотá.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
(…)
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній Страшний суд
Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? Те знає…
Вседержитель… А може, ще
Й Він не добачає.
Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
(…)
І знов лечу. Земля чорніє,
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи́ з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються… Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий… Долітаю –
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося… огонь огнем
Кругом запалало, –
Аж злякавсь я… „Ура! ура!
Ура!” – закричали.
„Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді!
Що горите?” – „Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! Сам изволит
Сегодни гуляти!”
„Та де ж вона, тая цяця?”
„Вон видишь – палаты”.
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
„Де ты здесь узялся?”
„З Укрáїни”. – „Так як же ти
Й говорить не вмієш
По-здешнему?” – „Ба ні, – кажу, –
Говорить умію,
Та не хочу”. – „Экой чудак!
Я всі входи знаю,
Я тут служу, коли хочеш,
В дворец попытаюсь
Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны, –
Не поскупись полтинкою…”
Цур тобі, мерзенний
Каламарю… І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршемазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві; от і читай,
І йми ти їм віри!
За богами – панства, панства
В серебрі та златі,
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без’язикі –
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля меж птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох похожали
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли –
Здалека не чути –
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо –
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як- ревнуть:
„Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…”
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тіль[ки] де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як-то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво?.. Отут крові
Пролито людської –
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь –
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті – не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує – от-от річку,
От… от… перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому – вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так, мов я читаю
Історію України.
(…)
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже моштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати,
Та підписувать, та драти
І з батька, і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій, – а то тепер
І кисни в чорнилах!
П’явки! п’явки! Може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Прихóджу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве-ледве
Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів,
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На сáмих пузатих –
Всі пузаті до óдного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба –
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає –
І ті в землю; він до дрібних –
І ті пропадають!
Він до челяді – і челядь,
І челядь пропала;
До москалів – москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне –
Я перелякався
Та й прокинувсь… Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тілько
Сниться юродивим
Та п’яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.
„КАВКАЗ”
(Історична довідка: Яків де Бальмен (28(16).07.1813–26(14).07.1845) – військовий, художник, літератор. Писав прозу багатьма мовами – російською, французькою, частково українською. Вів щоденник, 1842 року під час подорожі Кримом створив альбом власних малюнків.
Приятелював з Шевченком, проістролював рукописну збірку Шевченкових віршів.
У 1844–1845 роках був на Кавказькій війні. Загинув у Дарчинському поході (тіло не знайдено)).
Іван Франко зазначає, що своїм ідейним виміром „Кавказ” ширший від „Сну”(„У всякого своя доля”): „обидві поеми – це оскарження темного царства за теперішні й минулі кривди України, тільки „Сон” – оскарження з більш… українського становища, а „Кавказ” побудований на ширшій … загальнолюдській основі”. Недаремно І.Франко назвав цей твір „… огнистою інвективою проти темного царства…”
Запам’ятай!
Інвектива – творчий прийом, що полягає в гостросатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ.
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: сатирична поема з елементами лірики та героїки.
Тема: зображення загарбницької політики російського царату на Кавказі, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі.
Ідея: „Борітеся – поборете!” – заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату; співчуття поневоленим народам; схвалення патріотизму, мужньої боротьби горців; утвердження безсмертя народу.
Композиція: умовно твір можна поділити на три частини: перша – зображення символічного образу Прометея, який уособлює кавказькі народи, що відстоюють з діда-прадіда незалежність своєї землі;
друга – монолог ката-колонізатора, звернений до горців, написаний з найвищою мірою іронії та сарказму. Образ загарбника поет змалював нищівними засобами сатири:
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава…
іронії:
Почому хліб і сіль почім!
сарказму:
Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!
Цей монолог включає чітку авторську позицію:
– прозорі натяки на історію біблійного царя Давида:
Святую Біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас сидять на небі!
– оцінку діяльності просвітителів:
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм…
– показує подвійні стандарти стосовно простих людей:
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких
Таки хрещених… но простих.
Ми не гішпани; крий нас, Боже,
Щоб крадене перекупать…
– автор підтримує народи Кавказу, осмисливши, хто по-справжньому є винуватцем загибелі Якова де Бальмена:
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Третя частина – панегірик Якову де Бальмену, який має глибоке ліричне звучання й пряме звинувачення завойовнику й катові народів:
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
КАВКАЗ
(хрестоматія)
И очесѣмъ моимъ источникъ слѣзъ,
И плачуся и день, и нощь, о побиѣнныхъ…
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день Божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові –
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Нам тілько плакать, плакать,
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений? –
І нам даси жити!
Ми віруєм Твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!
За гóрами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огнéнне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Чурек і сакля – все твоє;
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..
І од глибо[ко]ї тюрми
Та до високого престола –
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі! Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщенні,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в Рай,
Хоч і рідню всю забери!
У нас! чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких,
Таки хрещених… но простих.
Ми не гішпани; крий нас, Боже,
Щоб крадене перекупать,
Як ті жиди. Ми по закону!..
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті.
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!
За кого ж Ти розіп’явся,
Христе, Сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед обра[зо]м Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити,
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести́
Кнути узловаті –
Всьому навчим; тілько дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле, і море.
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну.
З московської чаші московську
О, друже мій добрий!
Живою душею в Украйні витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрібними
І мене з неволі в степу виглядай.
А поки що мої думи,
Моє люте горе
Сіятиму, – нехай ростуть
Та з вітром говорять.
Вітер тихий з України
Понесе з росою –
Мої думи аж до тебе!..
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш…
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.
„І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ
ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ
МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ”
Жанр: послання (патріотичне).
Тема: зображення морального обов’язку свідомого громадянина перед власним народом; показ узагальненого образу української еліти; визначення національного і соціального гнобленя народів.
Композиція: послання оформлене суспільним ліричним монологом, художній прийом діалогізації надає драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє.
Умовно можна твір поділити на п’ять частин.
1. Епіграф розкриває головну ідею твору: „Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить – брехнею це є”.
2. Вступ – розгортаються обидва мотиви: критика української еліти; заклик до соціального примирення, активного громадського життя, заради відродження нації. Це частина за образністю нагадує псалми.
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля…
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…
3. Критичний портрет сучасної поетові еліти. Тут інвектива з елементами бурлеску („Якби ви вчились так як треба” тощо) трансформується в картання („Ох, якби не сталось…”), а потім – у пересторогу-заклик („Схаменіться! Будьте люде…”). Фрагмент за стилем нагадує біблійні описи апокаліптичного суду над людьми.
4. Узагальнення попередніх мотивів і підсумок – проповідницький монолог.
5. Завершення – концентрація смислу твору, заклик до інтелігенції повести народ праведним шляхом:
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Проблематика твору:
– осуд національної байдужості й нагадування про самобутність нашого краю;
– викриття лакейського схиляння перед чужоземним і заклик: „І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”;
– засудження пристосуванства (конформізму) значної частини української еліти: „Славних прадідів великих правнуки погані”;
– осуд комплексу меншовартості
Варшавське сміття – ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
– критичний перегляд національної історії з метою уникнути помилок державотворення у майбутньому („Прочитайте знову тую славу…”)
Послання охоплює минулий („мертвим…”), теперішній („живим…”) і майбутній („ненарожденним”) часи, разом це – вічність, отже, „Послання…” стосується і нас.
Із провідної ідеї поеми – „В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” – випливало найперше завдання дбати про державно-політичну незалежність України: „Розкуйтеся…” Тому „…братайтеся!” – це найвищий ступінь любові до рідної землі, тобто це своєрідний заповіт інтелігенції України, яка повинна бути разом із народом, просвітити його, написати українську історію й зберігати культуру.
І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ
ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ
МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ
(хрестоматія)
а брата своего ненавидитъ, ложь єсть.
Соборно[е] послание Иоанна.
Глава 4, стих 20
І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає –
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Гóспода зневажають, –
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете
З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать
В німецькі землі, не чужії,
Претеся знову!.. Якби взять
І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою
З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою.
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступить
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
„І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю,
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..” – „Добре, брате,
Що ж ти такеє?” „Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм”.
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: „Ви моголи”.
„Моголи! моголи!”
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: „Ви слав’яне”.
„Слав’яне! слав’яне!”
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ь бі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, –
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились
По німецькому показу
І заговорили
Так, що й німець не второпа,
Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А ґвалту! а крику!
„І гармонія, і сила,
Мýзика та й годі.
А історія!.. поема
Вольного народа!
Що ті римляне убогі!
Чортзна-що – не Брути!
У нас Брути! і Коклеси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!”
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пáни
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для горóду!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили
Батьки за Мóскву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться лýда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Ділá незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
„ЗАПОВІТ”
Жанр: ліричний вірш (патріотично-громадянський).
Мотив: заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, віра поета у світле майбутнє України.
Віршовий розмір: хорей.
Композиція: за формою „Заповіт” – монолог. Складається із шести строф, які умовно можна поділити на три частини:
1. Експозиція: „Як умру, то поховайте… На Вкраїні милій…”
Зав’язка: „… Як понесе з України… кров ворожу…”
2. Кульмінація – заклик до повалення самодержавства (до речі, це єдина поезія Шевченка, у якій звучить такий заклик у відкритій формі): „… Вставайте, Кайдани порвіте…”
3. Розв’язка, у якій автор вбачає нашу державу незалежною:
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Про твір: „Заповіт” завершує збірку „Три літа”. Цей твір було написано в грудні 1845 року в Переяславі-Хмельницькому, коли Тарас Шевченко важко захворів на запалення легень. Ця поезія – вершина громадянської лірики поета, коротке програмне звернення до сучасників і наступних поколінь.
ЗАПОВІТ
(хрестоматія)
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров вóрожу… отойді я
І лани, і гори –
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
„МЕНІ ОДНАКОВО”
Жанр: ліричний вірш-медитація.
Основний мотив: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості, відданості Батьківщині й народу, роздум ліричного героя над долею України й абсолютна байдужість до своєї долі.
Ідея: самозречення в ім’я щастя й свободи Батьківщини.
Віршовий розмір: ямб.
Композиція: вірш умовно можна поділити на дві частини. Перша (18 рядків) – внутрішні переживання героя, сповідь поета перед народом: „Мені однаково…”. Друга частина (5 рядків) – лірична кульмінація твору – високий душевний порив, що починається словами „Та не однаково мені…”. Поезія побудована на антитезі: однаково – та не однаково.
Про твір: вірш увійшов до циклу „В казематі” з присвятою „Моїм соузникам посвящаю”, належить до невольничої лірики поета. Цикл складається з 13 віршів („Ой одна я, одна”, „За байраком байрак”, „Мені однаково”, „Не кидай матері – казали”, „Чого ти ходиш на могилу?”, „Ой три шляхи широкії”, „Н.Костомарову”, „Садок вишневий коло хати” (вважають шедевром пейзажної лірики з мінімальним використанням художніх засобів), „Не спалося, – а ніч, як море”, „Рано-вранці новобранці”, „В неволі тяжко, хоча й волі”, „Чи ми ще зійдемося знову?”, „Косар”). Загальний настрій циклу – смуток, самотність ліричного героя.
Цей цикл написано навесні 1847 року, очікуючи в камері-одиначці вироку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та написання революційно налаштованих творів.
Запам’ятайте!
Художній (ліричний) цикл – це сукупність творів одного жанру, що об’єднуються задумом автора в естетичну цілість. Послідовність творів, які включаються до циклу, відзначаються мінливістю настрою ліричного героя.
МЕНІ ОДНАКОВО
(хрестоматія)
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: – Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись. –
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Тест1 Тест2 Тест3 Тест4